Світанок
з циклу «Недитячі розповіді про дітей»
Світанок сьогодні по-особливому яскравий в своїх барвах. Сонячний диск, який виплив з-за моря шалено залив аквареллю прозору водну гладь. На протилежній від сонця стороні неба легкі хмари, що зрідка пропливали над кримськими горами, повторювали своєю палітрою блакить лісу, який рясно вкривав пагорби та яри. Шосе від Старого Криму звивистою стрічкою губилося в густому лісі, але після Судака виривалося на степовий простір під горою Меганом, де і відкрилася перед нами ця дивовижна картина світанку. Ми з сином виїхали раніше, щоб встигнути на ранкове клювання в бухті Бугаз, дорога тут пустельна і Максим, якому нещодавно виповнилося шістнадцять, впевнено крутив баранку нашого старенького «Опеля», а я, зручно влаштувавшись на місті штурмана, віддався спогадам. Урочистість в природі викликала в мені змішані почуття: радість від того, що у нас з Максом нарешті все налагодилося і жаль від того, як два роки тому, тут, в Судаку, ми трохи ні втратили свого сина. Невідомо чим би все закінчилося, якби я не відмовився від своїх амбіцій.
А сталося таке: пару років тому, мені вдалося викроїти час, щоб приїхати за Максимом в школу. Така можливість не часто випадала – робота вимагала багато часу. Зайшовши у фойє, я побачив барвисте оголошення про набір кандидатів в ансамбль народної пісні «Світанок». Макс навчався у восьмому класі, успіхами не відзначався, був твердим середнячком через те, що мало часу приділяв домашнім завданням, а, в основному, ганяв на велосипеді вулицями. Я подумав: «Нехай краще ходить на репетиції, все буде під наглядом в школі, поки ми з дружиною на роботі. У Максима є музичний слух, і такий-сякий голос, тоді чому б йому не піти на прослуховування?»
Дочекавшись сина, показав йому оголошення, на що він відповів:
– Воно вже давно висить. Було б що-небудь серйозне – рок, наприклад … Ти чув, що вони співають? Якісь допотопні пісні. Нудьга страшенна …
Я зачепився за «що-небудь серйозне» і запропонував:
– Давай спробуємо, а там побачимо.
– Я не хочу.
– Ну, знаєш, це не розмова: «хочу – не хочу». Може так станеться, що тебе не приймуть, а ми тут списи ламаємо, – не здавався я. – Треба спробувати, якщо візьмуть – будеш в концертах брати участь, а там дивись, і репертуар зміниться.
Максим продовжував заперечувати, але я взяв його під руку, і ми пішли до аудиторії, де збиралися діти на репетицію. Прослуховування пройшло успішно, і керівник Алевтина Миколаївна, в минулому солістка ансамблю «Таврія», запросила нас залишитися подивитися репетицію, яка проходила в танцювальному класі, так як діти і співали, і танцювали одночасно. На середину залу вийшла мало не наймолодша учасниця колективу шестирічна Світланка.
– Яка ж принадність ці пісні народів Криму! – жваво продекламувала Свєта. – І якщо болгарські, російські та українські схожі не тільки мовою, а і мелодіями, які зачаровують своєю співучістю, то вірменські, грузинські та кримськотатарські пісні вражають нас своїми запальними пустощами та сміливим франтівством. Але зовсім інше пісні грецькі, німецькі і прибалтійські: це територія манірності, пунктуальності і привітності. А все разом це веселі та сумні, повільні та швидкі, кричущі та дзвінкі пісні народів Криму!
І раптом задзвеніли дзвіночки, затріщали тріскачки, забили барабани, загули ріжки і до Світланки на центр залу вискочили, пританцьовуючи, всі учасники фольклорного ансамблю «Світанок». Діти були в національних костюмах народів Криму, і почалася вистава у вигляді молодецького ярмароку. Пісні і танці стрімко змінювали одне одного, і це видовище так захопило нас з Максимом, що після закінчення його ми заплескали в долоні, а я закричав:
– Браво!
Ми дізналися, коли нам приходити на репетицію і, попрощавшись з усіма, вирушили додому. Я помітив, що мій син був вражений побаченою виставою, але всеж-таки щось гнітило його, а коли прийшов призначений день, Макс раптом заявив:
– Я точно не зможу, як вони, та і на сцену я ніколи не виходив.
– Ми вже це обговорювали, – строго зауважив я, – і вирішили спробувати.
Під моїм тиском Максим знехотя став ходити на репетиції.
Минуло півтора місяці, і Максим вже вивчив кілька пісень, але про зміну репертуару ніхто не заїкався.
– Пацани в класі вже сміються з мене, кажуть: чим ці бабські пісні співати краще б ти записався в якусь рок-групу, – поскаржився мені якось Макс. Я намагався заперечувати, говорив щось про традицію, яка може скластися в нашій родині, нагадуючи йому про своє сценічне минуле.
Подібні розмови регулярно виникали в родині. Моя дружина займала нейтральну позицію, а я все наполягав на продовженні занять.
– Добре, – сказав я після чергової суперечки з сином, – завтра конкурс народної пісні у вашій школі, виступиш один раз, а там видно буде.
Прем’єра для Максима пройшла не надто успішно: в першій пісні він забув початок і вступив на другий фразі, а в другій пісні, де за сценарієм треба було зробити два невеликих кроки вперед, він один з усього ансамблю залишився стояти на місці. Потім він якось підлаштувався, але до кінця пісні відчував себе на сцені ніяково. Після концерту Алевтина Миколаївна радісно оголосила:
– Вітаю, ми пройшли в півфінал, а це означає, що ми через тиждень їдемо виступати в Судак! А тобі, Максим переживати не треба, у всіх на першому концерті таке буває, я впевнена на другому концерті все буде добре.
– Ти обіцяв мені, що ніякого другого концерту не буде, – сказав мені Максим, коли ми всією сім’єю поверталися додому.
– Максимчик, ти ж знаєш, що я в молодості майже п’ять років професійно займався танцем, в тому числі і народним. Напевно, сьогодні в тебе я бачу себе самого. Розумієш про що я? Мені приємно бачити тебе на сцені, знову і знову переживати ті емоції, які виникали у мене перед виходом на сцену і під час виступу, мені подобалася ця захопленість, і я хочу, щоб і ти відчув те ж саме. Та й керівник на тебе розраховує, не можна підводити колектив, адже ви пройшли до другого етапу конкурсу. Тим більше наступний виступ у вас через тиждень, і ти зможеш підучити пісні.
Максим мовчав до самого будинку, все його нутро опиралося та обурювалося, але хлопчик не наважувався перечити батькові – так він був вихований, і через тиждень ми всією сім’єю поїхали на конкурс.
Мало того, що сцена Судакського Будинку культури була незнайома нашим дітям, Максиму вона здалася чужою і страхітливою. Глядацька зала була переповнена дітьми, батьками і вчителями. Тепле повітря, що йде від скупчення народу, ворушило легкий напівпрозорий задник сцени, на якому красувалася емблема конкурсу у вигляді співаючого солов’я. Духота передавалася і на сцену, і за куліси, але, незважаючи на це, дрібне тремтіння охопило все тіло Максима. «І хто це придумав, що на другому концерті мені буде не страшно», – подумав він, стоячи за кулісами. Під час виступу інших учасників конкурсу Максим виглянув з-за лаштунків в зал і, побачивши море народу, ще більше затремтів. Він не зміг впоратися з хвилюванням до самого виходу на сцену.
Оголосили їх номер.
Максим виходив останнім і, коли опинився на авансцені, то побачив перед собою чорну пащу оркестрової ями, в якій вимкнули світло, від чого вона здавалася бездонною. Заграли вступ до пісні, але Максим як заворожений дивився в цю чорноту, для нього більше нічого не існувало, крім цього, незрозумілого, зловісного простору між сценою та глядацькою залою. Він не пам’ятав, як і що співав, а коли настав час двох дрібних кроків вперед, мабуть не розрахував і ступив на самий край сцени, і тут раптом тіло його втратило рівновагу, і Максим зник в темряві оркестрової ями. Він не рузумів, що відбувається, час став як гумовий, а падіння здавалося нескінченним … Раптом все згасло, як ніби-то вимкнули світло і все стихло. Отямився Максим від різкого болю в правій нозі лежачи на підлозі, а біля нього юрмилися якісь люди.
Конкурс призупинили, почався переполох, глядачі з першого ряду заглядали в оркестрову яму, але там, як і в залі було темно.
– Увімкніть світло! – кричали дорослі і діти.
Ми з дружиною сиділи на сьомому ряду і, поки через натовп продиралися до сцени, включилося світло. Перехилившись через загорожу оркестрової ями, я побачив кілька людей навколо лежачого на підлозі Максима.
– Як він? – Крикнув я. Але мені ніхто не відповів.
Коли, через закулісні лабіринти ми з дружиною добралися до сина, він лежав, притулившись до стіни, обличчя його перекосилося від болю, але майбутній чоловік не плакав.
Швидка приїхала миттєво, і Максима доставили в травматологію.
– Закритий перелом правої гомілки, – констатував лікар, – і невеликий струс мозку, доведеться залишити хлопчика у нас.
Після накладення гіпсу Максима перевели в палату. Було вже пізно, коли ми з дружиною поїхали до дому. Закінчувався напружений день і раптом я зрозумів, що справжнє відкриття полягає не в тому, щоб пізнати нові пейзажі і горизонти, а в тому, щоб побачити по-новому навколишній світ. Згадалися слова, нещодавно прочитані у Карла Густава Юнга про те, що «самий великий тягар, який лягає на плечі дитини, – це непрожите життя його батьків». Засинав я з точним розумінням того, що скажу Максу завтра, коли прийду його провідати.
– Як себячувствіе, синку? – Бадьоренько запитав я, заходячи до палати Макса, намагаючись пожартувати.
– Себячувствіе зергут, – підхопив жартівливий тон Максим.
– А знаєш, ти вчора не дарма постраждав на культурному фронті, – продовжував я чи то жартома, чи то всерйоз. – Мені здається, що у нас найкримська сім’я.
– Найкримська сім’я? – здивувався син. – Що це означає?
– Гарне питання, синку. Я теж часто думав про це. Як її визначити цю саму «саму найкримську сім’ю». Може бути за національністю? Але тоді яка сама кримська національність? Може бути за місцем народження? Алеж багато хто народилися далеко від Криму, а вважає себе кримчанином. Я тобі розповім свою історію, а ти сам розсудиш, що таке сама найкримська сім’я і до чого це я тобі розповідаю.
Я пройшовся вздовж ліжка, збираючись з думками.
– Ти знаєш, що я народився в Старому Криму, а предки мої переїхали до Криму з України майже відразу після війни. Чи слідкуєш за думкою?
Максим мовчки кивнув. Я поправив йому подушки і допоміг сісти зручніше.
– Закінчили воювати мої батьки під Одесою, тато був рядовим піхоти, а мама служила в господарському взводі. Після демобілізації вони одружилися і залишилися жити в Одесі, де і народилася моя старша сестра Уляна. Проживши там кілька років в комунальній квартирі, батько дізнався, що в Криму дешеві будинки через «велике» виселення народів і вирішив переїхати з сім’єю спочатку в Саки, де народилася ще одна моя сестра Гануся, а потім в Старий Крим, в якому моя сім’я вже осіла грунтовно. Як бачиш, твій дід довго визначався з місцем проживання, напевно, не дарма казала твоя бабуся, що у нього десь глибоко є єврейське коріння. Старий Крим став не просто містом, де я народився, він став моєю малою батьківщиною, куди я постійно повертався, як би далеко не кидала мене моя доля. Багатонаціональність Криму нас не роз’єднувала, навпаки ми пишалися героями різних національностей. Наприклад, нашу вулицю Трудову перейменували на честь старо-кримських партизан братів Стоянових, болгар за національністю, школа, яку я закінчив теж була імені братів Стоянових, більш того мені пощастило бути в піонертаборі імені болгарських братів партизан Стоянових, що знаходився під Аю-Дагом. Між іншим, табір урочисто відкривала мати героїв-партизан. Але я зараз не про те. Коли Улі прийшов час отримувати паспорт, то вона записала собі національність російська, тоді була така графа в радянському паспорті. Ніхто в паспортному столі не заперечував проти такого бажання моєї сестри, незважаючи на те, що у нас обоє батькі були українці. Так раптом в нашій родині з’явилася росіянка. Коли Уляна вийшла заміж, ми дізналися, що її чоловік за національністю грек, а їх дочка, коли виросла, то одружилась з кримським татарином. Тепер в нашій сім’ї стали співіснувати чотири національності, і треба зауважити досить щасливо. У дитинстві ми часто грали в козаків-розбійників і відмінним антуражем для нашої гри служили руїни кріпосних стін Солхата, столиці Криму за часів генуезців, вірменського монастиря Сурб-Хач, і мечеті Узбека. Тоді ще ці стародавні будови не знаходились під охороною держави. А молитися наші батьки ходили в православну церкву на центральній базарній площі. Незважаючи на нашу різноманітність, всі в нашій родині шанують звичаї і звички інших. І якщо комусь, хоча б і мимохідь, заманеться не належним чином судити про національних, пісенних або інших обрядах їм, може бути, зовсім невтямки, що життя і обрядовість зливаються і відкривають велич незрівнянної поезії народної душі з її радощами і стражданнями, болем невдач і святом перемог. Во, як сказав! Пишномовно, але в точку! Сам від себе не очікував, – завершив я, сідаючи на край лікарняного ліжка.
Ми з сином дружно розсміялися.
– Так що бачиш, синку, у нас сама, що ні на є, найкримська сім’я. І Бог з нею з сімейною традицією – не треба нам ніякого ансамблю …
– Ні, тату, – перебив мене син. – Коли я вийду з лікарні, то стану ходити до «Світанку», і нехай кажуть, що хочуть, а у нас буде ця сама сімейна традиція: виконувати народні пісні і танці.
Я розповів Алевтині Миколаївні про цю розмову з сином, і вона запропонувала:
– А знаєте, що ми з дітьми зробимо? Ми виступимо в травматологічному відділенні для всіх, хто там лікується.
Максим лежав на ліжку з повними очима сліз – в лікарняній палаті виступав дитячий фольклорний ансамбль «Світанок».
(Від автора: Всі події і герої вигадані. Будь-який збіг — є випадковим).
Об авторе:
Балицкий Николай Николаевич, хотел взять себе псевдоним Старик Старо-крымский, но показалось, что слишком много старости, так и до дряхлости недалеко, а я ведь родился не очень давно в 1954 году в г. Старый Крым, тогда еще Крымской области.
Образование: Львовское высшее военно-политическое училище, факультет культурно-просветительной работы, но всегда интересовался соседним факультетом журналистики, где учился мой земляк и готовили офицеров-журналистов для дружественных армий. Тогда и посылал свои первые заметки в военные газеты. Люблю учиться: будучи офицером, не поленился закончить Славянский международный институт управления, бизнеса и права. Поэтому можно сказать, что образование даблвысшее, хотя это абсолютно ничего не значит, вот я и сегодня не упускаю возможности подучиться как самостоятельно, так и на всевозможных занятиях, обсуждениях, семинарах.
29 лет службы в Вооруженных Силах не пропали зря, был солистом армейского ансамбля песни и пляски, начальником клуба, пропагандистом в воинской части, командиром роты, начальником социально-психологической службы, заместителем командира части по воспитательной работе, начальником парашютно-десантной службы. Закончил службу в звании подполковник. После выхода на пенсию работал в издательстве рекламным агентом и менеджером по продажам, на кабельном телевидении – директором, что не приносило должного удовлетворения, наверное, и потому, что моя мама с самого моего детства говорила: «Наш Коля будет писателем». Пару лет назад я, наконец-то, начал пытаться исполнить ее завет.
Кандидат в члены Интернационального союза писателей с 2016 года. Есть публикации в изданиях: «Российский колокол», «Огни над Бией», «Нана», «Арсенал охотника», «Метаморфозы», «Литературный Крым» и др.
Женат, имею троих детей: сын – офицер, капитан в запасе, надеюсь станет настоящим писателем, в том смысле, что будет писать лучше отца. Дочь – художник-дизайнер, пишет супер-фантастические картины и стихи dumkaptaha.com. Младшая дочь учится в древнейшей гимназии Крыма, и тоже полна творческих идей.
